Сьогодні, 19 березня, видатній українській поетессі Ліні Василівні Костенко виповнюється 95 років. Завдяки їй поезію полюбили мільйони, і складно нині знайти українця, чиє серце не торкнули афористичні, пронизливі вірші невимовної глибини та строфи з вічними сенсами.
І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
«Записки українського самашедшого»:
У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна.
Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
У нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст.
Ця ніч була загрозлива і темна.
І так хотілось тиші і тепла!
А вибух був — як жовта хризантема,
що на пів неба раптом розцвіла.
Струснуло стіни і двигтіло довго ще.
Сирени вили, блискало на склі.
То що — тікати? Бігти в бомбосховище?
А не діждав би фюрер у кремлі!
Хай сам боїться — він уже вчорашній.
Посіють бомби — ненависть пожнуть.
Сирени виють. А мені не страшно.
Хто не тікав, того не доженуть.
(Нова поезії Ліни Костенко з антології «Війна 2022»)
